Я і Він. Крок №6. Долаємо кілометри, або Ровер-Привид

Блог-це як зізнання самому собі. Пусті балачки на самоті, в які інші підглядають як в замочну скважину (або як її українською...Отакої-потихеньку випливає рідна з голови). Видно, не було мені в чому собі зізнаватися останнім часом. Або було соромно писати, як життя іноді вислизає з-під контролю і попри все чарівне навколо перетворюється на потворного слимака на ймення Рутина. Правда, імя страшне. Тому поговоримо про щось приємніше, а саме- що сталось за цей майже місяць, який я перебувала в поза-блоговому просторі.

Треба зазначити, майже весь цей час я провела, розвиваючи стосунки з єдиним, з ким вони на даний момент складаються легко, для обох приємно, а головне- швидко. Себто з моїм велосипедом Вімом (старе німецьке ім'я, що означає "шолом". Спочатку вєлік довго обзивала чомусь Гошей, але він не відзивався).

Вім-срібний агрегат досить великого, як для такої кралі як я, розміру. З гладкою товстою рамою і резиновими скрипучими рукоятками. Із сімома швидкостями, високою (гордою) посадкою, яка випростовує моє тіло в більш-меньш привабливу позу захватчіка вражескіх тєріторій. А ще Вім відносно старий, але в цих стосунках вік- тільки плюс. Ви вже мабуть відчули мої потяги до вінтажу.

Вім дістався мені від друзів і перебуває в моєму тимчасовому вибагливому користуванні. З розумінням неприналежності один до одного наше кохання тільки кріпшає.

Ми обидва обожнюємо осінь і останнім часом тишу, яку хрумтіння рукояток-таки іноді ворушить.

Ровер- це Свобода. Свобода як вільний рух крізь простір (=контроль свого місцезнаходження) і рух в просторі (=фізичні зусилля). Не випадково бачила вже декілька сувенірних футболок з таким значком (надпис: "свобода").

Німці, як народ владолюбний, тяжіють до повного контролю над часом і простором. До того ж, вони, як відомо, дуже екологічно свідомі. Зброєю для для вбивства двох зайців в цьому випадку виступає те, що вже не варто придумувати. Велосипед. Вєлік. Ровер. Байк.

Коли ми з Вімом провели вже декілька тижнів разом і пересування на метро стало необхідністю тільки для поїздок в нетверезому стані, в мене виникла ідея провести цілий день з Ним. З самого ранку і до вечора. Для людини з країни, де на вєліках наразі наярюють хіба що листоноші в селах, ця ідея мені здавалась більш привабливою, ніж, наприклад, відвідування якогось чергового нудного пабу чи виставки.

Почалось все з ботанічного саду.

Зелений Пост.Крок №7. ПAРКуємось

Франкфурт-дуже зелене місто. На тлі хмарочосів в повітрі літають безстрашні і нахабні білки. В Центральному Парку бігають зграї зайців, яких теж сором’язливими не назвеш. Вміють тут берегти природу, що там казати. Мені іноді все це нагадує фільм «Я,робот», коли машини вийшли з-під контролю людей. Здається, тут через надмірне піклування містом скоро керуватимуть білки-мутанти з величезними горіхами замість булави (а для мене, людини з індустріального Сходу України, присутність такої кількості екологічно-виваженого не краще, ніж повстання роботів).

Насправді жартую. Це приємно. Навіть на карті чверть Франкфурту покривають парки. Мій улюблений- ботанічний сад в центрі, де ми з ровером проводили жовтневі ранки.

Мій День з Вімом так і починаю:

1. Ботанічний сад

Пару кол навертаю, ледь встигаючи не переїхати звіряток невідомого походження, і групу дітей, що косять під тварин. Поважно ржу з народу, що займається джоггінгом. Мене на такі подвиги ніколи не вистачає, але вони виглядають відверто прикольно.

2. Пальменгартен- другий пункт маршруту, він геть поряд.

Тут я затримуюсь на декілька годин. П’ю каву і насолоджуюсь колекцією троянд при всій моїй байдужості до них.

Такий от tip- якщо бажаєте пригоду для вашого нюху- відправляйтесь неодмінно в Пальменгартен. Місце дуже доглянуте і тихе. Крім безпосередньо полян він здебільшого відомий своїми теплицями, в яких представлені рослини і відтворені кліматичні умови зі всього світу.

Тут вже я походила трохи- цікаво мені було – де я виживу і не буду задихатися. Біль-менш припали до смаку горні рейнфорести- і прохолодно, і зелено, і ,наче не так багато всілякої отруйної гадості повзає…Всілякі пустелі геть неприємні.

В Пальменгртен можна відправлятися спокійно, якщо бажаєте забути, де ви знаходитесь…і почати знову любити міста!Без архітектури і міскої метушні я відчула себе наче на іншій планеті- так і здавалось, що з-за куша якщо не зміюка вкусить, так якийсь Аватар на коняці вискочить.

3. Третій пункт- стара частина Франкфурту під назвою Саксен-Хаузен. Там можна відвідати самй дешевий і смачний Дьонер в місті (що і роблю в якості ланча), там знаходяться самі затишні франкфуртські паби в залишках справжньої автентичної німецької архітектури, і, насамкінець, саме з Заксену відкривається розкішний вид на Майн і Скайлайн. Давно мріяла про цей краєвид. З велосипедом це стало геть просто.

(Вечором повернулась в Саксенхаузен, щоб подивитись на Скайлан вночі, але вже на роліках. Вздовж набережної тягнуться накатані дорожки для велосипедистів, то я насолоджуюсь ненапряжною поїздкою берегами Майна).

4. Четвертим пунктом цього дня обираю…звичайні франкфуртські вулочки. Що може бути здоровішим і цікавішим, за невідомі маршрути? Тисну на педалі, фіксую симпатичні будиночки, особливо вкриті зеленню. Я впевнена, що життя в одному з таких дуже надихає.

Зелений день може провести по-різному. Зокрема, є купа інших красивих парків (Китайський Сад)і зоопарків (окрім міського є приватні в лісі), потім завжди можна піти в вегетаріанську кафешку, здати накоплені пластикові пляшки ще й з грошовою нагородою за них…Існують також стори екологічно-дружнього одягу. Листопадівський номер мого улюбленого сіті-гайду «PRINZ» було присвячено саме життю в зеленому стилі. Дивує, скільки подій організується з цього приводу…Минулі вихідні можна було безкоштовно кататися на вело-таксі на честь уславлення вєліку як взірця здорового способу життя…Про те, що тут спеціальні вело-дорожки і світлофори для велосипедистів всі знають, але бачити банківських робітників у костюмах на роверах- це, погодьтесь, трохи не по-нашому. Нє салідна!

До речі, я ще не бачила ні одного гопа. Навіть якось сумно без цих пережитків 90-х. В мене підозра, що вони тут були, але були зжерті білками в парку, поки ділили сємєчки…

Одним словом, сподівюсь, вам стало трошки зелено сьогодні. Хоча б на мить.

Попереду ще літаки, міські міфи, знову книжки і знову ж трохи екології.

А якби в мене був вибір- отак би виглядав мій Вєлік.
По-суті, в житті нічого не міняється!

Життя як нескінченна книжка. Крок № 5. Читаємо, Частина 1

Останнім, що я прочитала, був "Культ" Дереша. Стидно вдвічи, бо, по-перше, давно пора було, по-друге- це одна книжка за місяць. Мене заковтнула безмежна і невблаганна Мережа. Тобто, абстрагуватися від текстів людина не взмозі, але, на жаль, вся та взаємодія з текстами, що ми маємо- суто пасивна.

Звикли ми до духовного фаст-фуду: все красиво, швидко і споживно. Головне -паритись не треба. Готові фільми годують одночасно декілька органів чуття, Нет в свою чергу зволожує ендорфінами нашу запопадливу до інформації свідомість. Звичайно, здобувши Інтернет людина отримала швидкість Супермена, але при всьому цьому загубила одну малу деталь своєї Системи- Уяву. І ніфіга не врятує вир малюнків і подій в Неті- це так само, як випити "коли"- і затишно, і солодко (і дешево,йо-майо), але для машини твого тіла все одно не буде таким природнім і надійним бензином, як хороше вино. Так само і статусами друзів у френдланцюгу на фейсбуці довго ситим не будеш. Того треба читати.

Ні. Читати.

Згідно з класиками, Життя-це Текст, або нескінченна Бібліотека. Так казав Борхес. В Дереша, до речі, головну героїню "Культа" звали також Дарця Борхес. Оскільки Вавилонська Бібліотека в романі відіграє значну роль (центральний персонаж проводить там немало часу у сновидіннях),а у Борхеса є власне таке оповідання "Вавилонська Бібліотека", то посилання на аргентинського авангардиста очевидне.

Який з"вязок між Борхесом і Франкфуртом? Самий що не є прямий- творчість письменника була відправним моментом цьогорічної Бухмессе- найбільшого в світі книжкового ярмарку, що проводиться саме у Франкфурті-на-Майні (з 6 по 10 жовтня 2010). Вшанованим гостем Мессе була Аргентина. Як тема протистоянь і руху ніколи не втрачає актуаьності, так і Аргентина як колиска всього вищезазначеного буде одвічно цікавити шукаючих.

Тиждень, коли почався Книжковий Ярмарок, я для себе визначила як "Літературний". Метою такого тижня планувалося нарешті записатися в міську бібліотеку, відвідати книгарні, фломаркти (блошині ринки), лекції, присвячені Ярмарку, і , насамкінець, саму Бухмессе. В цьому пості- перша,скромна частина моїх книжкових пригод.

Почнемо з бібліотеки. Місце, яке з покон віків викликало в мене дві реакції одночасно- захоплення і неподоланну сонливість. Долучаючись, мабуть, до світового Розуму (бо Бібліотека- то не що інше, як Храм Знань), мій мозок починає працювати наче агрегат. Я не можу сконцентруватися на одній книжці--відтак перенасичення--відтак сон. Не думайте, що то ефект тільки наших старих добрих радянських бібліотек, де абстраговані від мирського поспіху бібліотекарші стопудово розприскували снодійне над наївними головами відвідуючих. Тут все навіть гірше. В сенсі- жахливо спати хочеться. А в іншому, звичайно, зручно і організованно. Три поверхи задоволення (включаючи протияддя - маленьку кафешку, де подають рятівну каву): романи, спеціалізована література, іноземна література, зручні читальні зали- і все це Ельдорадо безкоштовно. Якщо Ви, звичайно, не провтикаєте десь книжку. Як-то кажуть, німці-вони-то добрі, але правосуддя з вас дві шкіри здире за неуважність. Тобто, діячам типу мене треба частіше навідуватись в кафе за еспрессо.

Бібліотека- для фланера- місце майже культове. Через те, в першу чергу, що книжки в Німеччині- задоволення не для таких безнадійних гуляк. Тобто- дорогі. Якщо кишеньковий романчик місцевої Донцової коштує порядка 10 євро, що казати про щось варте уваги(((. Того, окрім бібліотеки, пропоную наступні виходи:
1. Розпродажи. Перед закриттям магазину, або перед якимось ще визначним днем, приходить до всіх шопоголиків Міссія у вигляді достатньо непоганих знижок. Бібліофілів це теж стосується. На такому заході книжку можна вичепити за майже півціни.

2. Фломаркти. Душевні місця, де, можна обзавестися чимсоь непотрібним на кшталт старої мапи чи довоєнного сервізу. Книжки в асортименті за 1-2 євро. Особливо дешеві класики і соціалістична братія з Марксом і Енгельсом на чолі.

3.Економ-пропозиція для невміючих-економити-на-іжі-і-розвагах: книгарня.
Книгарні- це щось надзвичайно приємне. Більше за все мені подобається, що читачу, який геть рогзубився в розмаїтті книжок, пропонуються книжки-бестселлери і поради особисто від магазину чи відомих критиків авторитетних видань. Тобто, є на кого покластися. І так в будь-якому жанрі.
Плюс сервіс: обираєш собі книжечку, сідаєш на м"якеньку софу і читаєш. Хоч цілий день. Хоч всю книгу. Знову ж-таки, кава додається. Так і освіту отримати недовго).Про книгарню докладніше в наступному пості.

До Бухмессе все місто охопила книжкова манія. Місто стало Текстом, і в прямому значенні теж- уривки з деяких книжок проектували безпосередньо на поверхню будинків.

Здається, читають всі. В транспорті народ почитує газети рідною мовою (була наразі оточена одночасно іспанськими, польськими і російськими хедлайнами). На вулицях багато людей з книжками. Книжкові магазини завжди переповнені. Отак, і це у вік технологій. Сьогодні в книграні бачила симпатичного арійця (мабуть якогось місцевого хіпстера : стрижка інгліш-бой, ай-под, шорти і старючі капці) поряд із турком-емо (нечувано!!!), які тримали в руках Умберто Еко! Так що в німців...ну і у тих, хто ними став, ще є всі шанси врятуватися від деградації.

Цей скляний будинок і є франкфуртський виставковий центр-але це тільки вершина айсбергу...

По-суті, це величезна територія з купою корпусів , між якими циркулюють ескалатори і шафл-буси. Там і проходив книжковий ярмарок. Якщо ви закохані в книжки, на ярмарку можна було зійти з розуму- тисячі поличок з різноманітними екземплярами, десятки виставкових залів, книжки зі всього світу, зйомки телепаредач наживо прямо перед твоїми очима, відомі письменники...Що вже й казати, від такого діапазону послуг можна було втратити голову. Або, принаймні, розім"яти))).

Мене як завжди тягне у відділ коміксів.

Я ніколи їх не читала, але маю, тим не менш, неабиякий інтерес до мальованих нісенітниць. По-перше, люблю малювати подібне сама. Можу довго розглядати кольорові обкладинки-мені японські аніме ввижаються якоюсь найвищою магією (незважаючи на всю їх фріковість). Надихає. Може, то так на мене повпливав ворголівський поп-арт, а може то якісь відхилення, але то вже для іншого блогу тема. До того ж, у відділі коміксів завжди щось та трапляється. Цього разу тут проходили костюмовані демонстрації- підлітки, перевдягнені у відомих героїв коміксів бігали як навіжені по всій теріторії ярмарку. Я намагалась їх сфоткати, але мені попадались якісь недолугі ДесНоути і перекормлені СейлорМуни. Того ці майже еротичні фото притримаю при собі.

Майже знайшла свій прообраз в коміксах:

Особливе місце відводиться на ярмарку дитячій літературі.

При цьому, до дитячих книжок зазвичай додається ще купа всіляких аксесуарів- іграшки, картки і інший мотлох. Але для дітей прекрасна стимуляція до читання. Ще мені стало відверто шкода, що в нас фактично одна "Абабагаламага" для діток. Тут- така конкуренція, що не знаєш, до якої обкладинки притулитися. Одних ужастіків і книжок про відьом з бонусами у вигляді чарівної палички - тисячі. Я навіть позаздрила німецьким дітям. Я як мала була, то мала буквально декілька страшних книжок, в решті -вчили моралі або привозносили пухнастих рожевих принцес. До появи Гарі Поттера моя жага до магії і потойбічного була відверто невтамованою.

Сьогодні перше місце серед дитячих книжок, за моїм власним смаком, віддаю "Пригодам Барона Мюнхгаузена". Кльовий мужик ( до речі, мєсний), нам в нього є чому повчитися (рос. видання).

Але зізнаюсь відверто-першим,що я зробила на виставці -був марафон до міжнародного відділу, там, де мали розвиватися завітні жовто-сині прапори...Потайки сподівалась, що зустріну Жадана, або Чеха, або голову "Фоліо"- Олександра Красовицького, чи вже на крайняк якогось відомого українського журналіста....Ну, чи посиджу в куточку з хорошою книгою з серії "Граффіті"...Нічогісінько. Я, звичайно, була у другий день виставки,під вечір, але це не виправдання, пані та панове. Окрім обривків газети "Промінь" і пошматованого альманаху "Сільскі Хроніки" нічого не знайшла. Соромно і сумно.

А от в російському відділі традиційно були книжки про Велику Відчизняну. Щоб знали місце))).
Німеччина відома не тільки своїми подарунковими TASCHEN. Багато видань назову вишуканими, як-от Kein&Aber:
Замикати коло буду на виновниці події - Аргентині. Підбірка фото з Залу Аргентини.





У "Вавілонській бібліотеці" Борхес- найвидатніший письменник Аргентитни, представляв світ як єдину безграничну бібліотеку, в якій книжкам не має числа, однак їх внутрішній склад цілком циклічний і існує за чіткою формулою. Більшість книжок за цією формулою мають безглуздий набір знаків замість зв"язного тексту, але, тим не менш, є там і Псалми, і всі втрачені Тайни Всесвіту, і взагалі все колись написане чи заплановане. Тобто, за теорією ймовірності, на тлі повної нісенитниці- ні, ну а проскоче щось геніальне.

На те сподіваємось і ми. І на геніальність свою, і на ймовірність існування геніального, чи як мінімум, якісного, поряд з нами.

В параметрах якості Франкфурт відповідає всім уявним стандартам і навіть більше. Тут просто хочеться читати.

Я обертаюсь навколо і всім своїм миттєво-безкінечним існванням відчуваю, що Життя-Текст. Або сотні тисяч текстів, що вирують навколо нас у складному хитросплетінні. Класик був правий, у вимірі текстів життя легше розуміти, бо до кожного тексту є ключі. Отже, я іду за ключами в бібліотеку, а ви як хочете.

Спимо, закохуємось і трішки помираємо.Крок №4.Ерос і Танатос

В Роберта Шнайдера є роман під назвою "Schlafesbruder", себто "Брат сну", який в нас переклали як "Сестра сну", адже малась на увазі Смерть, яка в німецькій мові чоловічого роду.
Тут німці точно помилялись, Смерть- це точно жінка. Стерва.
Так от, у Шнайдера там чувак-невизнаний геній, до того ж нещасний у коханні відмовляється від сну і помирає від виснаження. Сон і Смерть, виявляється, споріднені.
Сьогодні мова буди йти не тільки про ці маленькі, але вельми важливі С, але ще і про їх сестру Либідь, ака Кохання.
З приходом осені тягне на мортальні теревеньки- може це вплив наближаючогося Хеллоуіна (який, я не сумніваюсь, той, хто розподіляє свята (десь там) зовсім не випадково призначив саме на осінь)може, просто все тіло відчуває паралельно з природою якесь мікро-омертвління, а може, то візуальний шок- спочатку йде вибух барв, а потім випадкове і небажане падіння всієї краси під твої ноги. Ходіння по листві, таким чином- зневага до мистецтва, причому до первинного. А первинне мистецтво-то і є життя. Такий-собі нерадісний ланцюг: осінь-листя-краса-смерть-топтання. Одним словом, наступного разу минаючи парк повний павшого листя двічі подумайте перш ніж гратися з трупіками листочків.
Восени урбан рятує. Хоча дощ і туман вкривають бруківку тонким слизом холоду, залишається запах міста: запах машин, що слугують притулком від води; запах пекарень і пабів, що пропонують духмяну, але нетривку дружбу (рятівників краще за гарячу булку чи глінтвейн годі й шукати). До того ж, ввечорі місто оповите вогким куполом смогу, який не тільки віддзеркалює всю міську ілюмінацію, не дозволяючи їй розсіюватись задарма, але і слухує захисною ширмою від прибулців, що цупкими блискучими очіма підглядають за нами крізь дірки у хмарах.
Осінь-пора Еросу і Танатосу, хай їм обом живеться добре. Тобто- пора єднання кохання зі смертю. Саме восени потяги до обох нероздільні. Тут вже пригадується пора весіль- тріумф кохання і смерть незалжного життя. Це притаманно кожному-бажати кохання. Але воно, як не крути, із Сестрою Сну має багато спільного.
Була на днях в музеї Сучасного Мистецтва, такому-собі франкфуртському пінчук-арт-центру на ймення MMK.
Наразі там йде виставка "Не в моді" (Not in Fashion), або культура і фешн 90-х.
Я абсолютна впевнена, що 90-і- суто танатичний час. По-перше, кінець століття, по-друге, не зважаючи на очікування від майбутнього- переживання через крах надій імперій, і пірамід МММ. Якщо раніше бруд був вважався в мистецтві екзотикою, а високому мистецтву все одно протиставлялось низьке, то це були часи якогось ре-брендінгу і виходу на сцену звичайної людини. Треш вже не підноситься як особлива форма мистецтва, а замінює мистецтво цілком. Тобто анті-мистецтіо набуває статусу самого мистецтва. Відразливе естетизується...а може, навіть і навпаки. Відразливе є просто відразливим, а пофігізм 90-х (якийй насправді є відлунням всіляких економічних поневірянь і фрустрацій)- не що інше, як засіб сприйняття.
90-ті -час урбану і його жителів. Тут,однак, не місце моді і бажжаню її наслідувати. Плюс- це час технологій- прінтів, фото, колажів, що остаточно заміняють безпосередньо, скажімо, живопис. Може, саме тому на виставці були здебільшого представлені фото-роботи відомих кореспондентів,що виявлали геть іншу, негламурну сторону моди. Кейт Мосс і Євангеліста без макіяжу в якихось сумнівних одежах, інсталляції з фото і щоденників простих людей (ембріон блогосфери), а також проекції зруйнованих міст і фото-сторі про молодь без цензури (наркотики,зброя і порно додаються).

А...ще нема героїв. Хто був героями 90-х?...Ті, хто заглядав крізь хмари- вищезазначені прибульці- Чужий, Тєрмінатор і разом з ними Альф.
А Бьорк ніколи не відрізнялась стандартністю чи гламуром. Так шо вона у будь-якому разі в тему, будь-де.
А ця фотка мені просто сподобалась.
Ця інсталляція з екранів,на яких чергуються фото з пляжу і однієї міської вулиці, що символізують протиставлення цих двух станів людини- роботи і відпочинку. Автор підкреслює мультинаціональність вулиць, де дехто на декілька секунд вибивається з анонімності натовпу щоб зникнути в наступні пару секунд. В цьому випадку анонімність розглядається як форма свободи. (Beat Streuli, 1998, Bondi Beach/Paramatta Road)


Одна з моїх улюблених інсталляцій- про дитячу сексуальність. Ніякого бруду, просто діти і підлітки. Але еротичне забарвлення фото-таки несуть. Трактуйте як хочете. Думаю, без Танатосу тут теж не обійшлось.
Мені, до речі, здається, що діти дуже як ніхто репрезентують смерть. Не знаю чому. Можливо, через те, що за природою вони дуже суперечливі, в них відбувається певна боротьба "антонімів": добра і зла, сліз і сміху, смерті з життям. Ці стани в дітей майже граничні, вони легко переходять з одного в інший, а через свою відкритість і незнання якихось речей образи дітей набувають гіперболізованого звучання, як в коханні, так і в смертельних темах. Саме тому боюся японські фільми жахів з дітьми, мене не лякає ніщо більше, ніж ця маячня.
Стосовно японців, ті вже спеціалісти в еросо-танатичному. Це сам збочені люди планети, повірте мені. Це каже вам людина,яка знаходиться начебто на землі "гарячих" фільмів і усіма визнаній батьківщині порно. У порівнянні з японською фантазією сама жорстка німецька порнуха нервово курить біля кнайпе. Ви бачили їх комікси? Ви бачили їх еротичне аніме? Так хоча б мультіки...Труба, малята. Не буду вдаватися в деталі, покємони всім відомі.
Не дивно, що в ММК мою жагу до хорошого матеріалу притяг саме Нобіоші Аракі- відомий урбаніст, чиї фото друкуються мільйонними тиражами. В серії цих фото Аракі замислюється над роллю жінки, якій зазвичай надають в східній традиції пасивну роль. Тут начебто він дав свободу вибору. Окрім одного експонату, де чорнява бабуся смачно встромляла ніж в фалоіммітатор як такої свободи вибору я не побачила. Подивіться, може, ви мені щось поясните.

Але, зараз читаю брошурку, і мовчки триумфую, бо критик каже, що "Аракі створює тісне злияння Еросу і Танатосу...Для нього фотографія- вбивство, вбивство моменту". Отже, я не випадково обрала саме цього митця для посту про ЕіТ. Художник каже, що грає зі смертю, бо грає з табу, а для сучасного світу немає страшнішого табу за Смерть.

А ще митець заявляє, що ніколи не намагався зв"язати жінок-принаймні тілесно, йому насправді кортіло прив"язати лише серце...а всі ці шнури і мотузки-немов процес його стосунків з жінками, сейсмограф...Гм...з японцями вам не потрібен ніякий Джойс- все життя можна трактувати і так ні чорта і не зрозуміти, що ті темноокі мали на увазі.



Щось якийсь сумно-сумбурний вийшов пост, і для того, щоб не йти в люльку з депресивними думками- трішки про Ерос, тобто кохання. Кохання- саме прекрасне що дарує місто. Не зважаючи на відсутність природьнього лона як колиски для почуттів, тут існують інші стимулятори- темнота кінозалів, приватність лавочки в парку, фонтани, мости, де викарбовують імена і під"їзди, де шифрують чергові коди "Д+М=Л". Архітектура вміє пестити кохання, вона краще тримає спогади, ніж мертве листя.
Я з вами, між іншим, намагалась поговорити про чисте і високе кохання. Але воно ж-таки різне буває, те складне почуття. Сумнівюсь ,що ця вивіска закликає до предмету сьогоднішньої розмови...Але то щє квіточки- звичайнісінький бордель. Як казав мій викладач зарубіжки, помішаний на Е і Т вуйко- "...Ви ще не знаєте, що таке Великі Діонісії...паморочні від вина агресивні гетери прямують міськими вулицями з галасом і великим макетом фаллосу...І якщо їм на шляху попадеться маленька тваринка (*далі робить паузу і масно гигикає*)...то я вже мовчу про чоловіків".
Одним словом, малята, що не кажіть, але порівняно з греками у нас з Танатосом в Еросом лади.