Monday 21 March 2011

У пошуках втраченого часу. Крок № 10-12. Святкуємо. Частина 3

Гряде Перестройка.
Тобто Урочистий Суботнік у моїй голові. Перед появою на горизонті лисого містера Пропера з залізним йоршиком, який обіцяв допомогти з селекцією найвишукініших тем для обговорення, закінчу попередній цикл про свята.
Передивимось, як можна грітися в зимові морози, яких тут не було, а на Неньці всі ледь перетерпіли, як зекономити на теплому одязі, комфортно почуватися на 8ме березня і відкрити шоколадний рахунок.

1. Як не залишитись голим на Різдво.
Себто, без подарунків. Подарунків іншим. Бо, як відомо, тут Різдво святкують вже 25го січня, а готуються до нього ще з жовтня. Того є риск провтикати купити нормальні подарунки, а той,хто сам не дарує, як відомо, залишається проігнорованим Дідом Морозим. Хоча до німців він не ходить, але про це пізніш.
Отже, саме прикольне на всьому цьому передріздвяному святі життя- це Вайнахтсмаркти, тобто- Різдвяні Ринки. Не знаю, чи мені досі доводилось зустрічати щось краще в Німеччині.
Вайнахтсмаркт- це свято смажених каштанів і глінтвейну, імбірних пряників і чаю з ромом, каруселей і різдвяних прикрас. Одним словом- повна торба шлунку і тріумф нездорового глузду. Але вся ця суміш неабияк зігріває. Самий холодний період за всю зиму (-10*С) перепав саме на передріздвяний час, коли всі упивались гарячим вином на ринках.

Вайнахтсмаркт у Нюрнберзі, Баварія

 Міні- булкою не наїлись. Мабуть,вони щось туди підсипають.

 Закукровані горішки і інші солодощі. Сама скромна фото, щоб не дратувати цукрово-залежних друзів.
Підтримую традицію загадувати бажання у всіляких ймовірних і не дуже гарячих точках. За чухання оцього забору довелось битися з китайцями.

Але самий затишний Ринок, безсумнівно, у Франкфурту.
Тут продають найсмачніші фрутки в шоколаді і найбільші шоколадні брецелі, ніде більше глінтвейн так не пахкотить корицею і так щедро не насипають сосисок. Саме тут знаходиться найстрьомніша, а відповідно- найкраща -ялинка в Німеччині.
Повітря прогріте різдвяними вогниками і приємними розмовами. Мимохіть починаєш вірити в дива.



Зазначу ще дві тардиції, які б я перейняла.
Це, по-перше, випікати разом із сім"єю Різдвяне печиво ц формі зірочок, янголят і ялиночок. Ми теж робимо щось схоже, але тут це цілий процес, в якому має неодмінно брати учать вся родина.
І друге- безперечно, Адвентскалендар, тобто календар відліку днів до Різдва.
Його чіпляють на стіну за місяць і кожен день дітям дозволено розкривати одну частину, що відповідає дню. Так малі розбираються, скільки залишилось до Різдва і кожен день отримують маленьке заохочення. Мені теж цього року пощастило отримати таке щастя у вигляді мотузка з коробочками, де був схований шоколад. Все це зникло в невідомомоу напрямку, мабуть, Миколай забрав, ясне діло, що не я стільки шоколаду з"їла... Того фоток не буде=)
cross my heart...and fingers)

Thursday 10 February 2011

У пошуках втраченого часу. Крок № 10-12. Святкуємо. Частина 2

2. День Миколи, Миколи, Миколи,
    Не піду я до школи, до школи, до школи...
-римував мій улюблений викладач антички.
Німців частенько звинувачуюють у проблемах з щедрістю, тобто у її відсутності. А два з найулюбленіших тут свят присвячені тому, що треба ділитися- день Святого Мартіна і Святого Миколая.

З першим це взагалі щось. Давним-давно хлопчина Мартін мріяв бути хорошим солдатом (ну,мрії різні бувають). Одної морозної ночі,роз`їзджаючи на коняці міськими вулицями (мабуть, після чергової гулянки), Мартін ледь не переїхав замерзаючого жебрака. Тут пацана накрило і він прозрів (читай: з перепугу протверезів). Мартін віддав жебраку шматок свого плащу (небачена щедрість), а на ранок вирішив кинути ідею з армією і допомагати бідним (не хотів картоплю в наряді чистити). Ця історія про неабияку доброту поширилась серед людей і вони обрали Мартіна єпископом. І досі, захоплюючись добротами нічного лицаря, німці пекуть великі булки у формі людини, щоб всім вистачило, і ліплять ліхтарики, з якими крокують під зірковим небом, співаючи пісні. В принципі, досить приємна традиція.


На Мартіна лупив дощака, але це не завадило наїстися запашних булочок і погрітися від своїх лампадок. В мене була у формі рожевого привида, але її дощ забрав із собою.

Святого Миколая малі особливо не чекають. Принаймні, ті, що постарше. Миколай, по-перше,не всім дітям дає подарунки (тільки слухняним), а по-друге, в нього в руках батіг, яким він має лупцювати поганих діток. Оскільки дітлахи майже до випуску зі школи вірять в Миколая, то багато хто розуміє, що краще вже той вуйко пройде повз нашої хати, або хай напхає носки цукерками- заходити не обов"язково.
Не знаю, нащо вигадали ці страшилки, але свято дуже добре. Просто тут такі методи виховання. Це вам не Макаренко, таварищі педагогі. Те, що Миколай наказав зробити за рік, має бути виконано, і дітям з ним краще не сперечатися (батіг-це вам не жарти).

До нас  старий завітав прям до хати. Такий типовий Дід Мороз, тільки з німецьким акцентом і Біблією, де в нього начебто записано про всіх дітей і їх сумнівну поведінку.
Для того, щоб він побачив, що його чекають, зазвичай запалюють свічку надворі.


 Приблизно так виглядала частина мого подарунку, бо і мені перепало трохи від сідого діда.
В основному горіхи, шоколад і ведмежі фігурки.

Головне, що вірші не заставляв читати, що я, взагалі-то вважаю супер недоліком. Повчання це,звичайно,добре, а шоколад тим більш...але щось для души?
Але загалом все пройшло дуже приємно і казково. На вулиці мерехтів легкий сніжок, в каміні тріщали вугільця, а врінці на нас чекав приємний сніданок.


Wednesday 9 February 2011

У пошуках втраченого часу. Крок № 10-12. Святкуємо. Частина 1

В мене в голові нема хронології.
Хронологія- річ послідовна і логічно зумовлена.
А це ж все-таки голова.
А там безлад.

Я себе достатньо виправдала за відстутність постів у важливі свята, коли писати дійсно було про що,  коли матеріалу було набрано досхочу і вистачило ще б на декілька блогів?
Навіть якщо і ні- вирішила передивится пережиті декілька минулорічних свят і подій з огляду пережитого місяця в Новому Році. Такі-собі пошуки втраченого часу, скоріше, з користю витраченого, але це як на мою думку. Нецензурні фото було, на жаль, видалено на прохання працівників освіти ("ей, мій брат малий теж твій блог читає").


1.Жовтневий Жах



Вся осінь, яка цього року видалася теплою і несподівано барвистою, пройшла під знаком Дня всіх Святих, себто Геллоуіна. На щастя, тут це ненанашенське свято подекуди непогано святкують, принаймні, у місцевих лавках повно всілякого Гелоуінського мотлоху, кнайпе прикрашають підсвіченим неоном павутинням, в супермаркетах і на вуличних фестах можна придбати пристойний гарбуз, а запах паленого листя додає необхідної для повної картини зростаючої  тривожності.
Це ще з дитинства моє улюблене свято, так як і Баба Яга- улюблений персонаж. Не знаю, чим мене так приваблює відразливе, але на певному етапі зрозуміла,що в Барбі з їх зацукрованими будиночками і вічно смайлуючим Кенами нема шансів.
Того мої папки з малюнками були набиті коміксами про відьом.
Кажете, тут є над чим поробити дядькові Фройду? Але то вже інша сторі.
З 12 років я не пропустила майже ні одного Дня всіх Святих, хоча іноді це виливалось в одиноке виколупування нутрощів гарбуза з такими ж невдахами- мисливцями за містичним. Хоча, треба зізнатися, зазвичай 31 жовтня проходило під знаком страшенно веселого, при чому в даному випадку це не оксюморон.
4 останні роки Геллоуін було проведено в гуртязі, з піснями і колядуванням, яке спустошувало полички і так не особливо ситих гуртожитьських со-братьєв. Однак (це мені здається особливо веселим), деякі унікуми щільно прикривали тривкі общажні двері, щоб не дай Боже наша голосна компанія не посягнула на хазяйську гречку (чи які скарби ще вони там тривали під подушками).
Мого першого гарбуза в гуртожитку звали Едвард (задовго до часів існування вампірської саги). А холодильник в нашій кімнаті звався Едгаром. Не знаю, що за потяги до Ед-ування, але вони обидва були фріками. Перший, зокрема, мав встромлені в макітру сірники, щоб кришка не падала на свічку.

Цього року Едвард був тортом. Тобто, звичайних гарбузів теж наробили, а от варіант у формі пирога це щось нове, правда?
 Взагалі- правильний Геллоуін- це, в першу чергу, атмосфера. Тобто прикрашання хати і за наявності, саду; перевдягання (що для декотрих виявляється шансом побути собою); усіляка тематична іжа,  колядування, і, насамкінець, страшилки.




 Святковий стіл.
 Не знаю, нашо мені сокира. Хіба що торта нарізати.
 Стіл, вечірній варіант.
 Діти-колядники.

До речі, багато в німців не наколядуєш. Тобто, вони ще не звикли відкривати двері і отак просто розлучатися з припасами. Тому будьте готові не на жарт боротися за їдло. Мої знаоймі заздалегідь розносили по сусідах солодощі для своїх малих, які потім колядували. Практична нація.

Це свято має все- перевдягання, солодощі і містику. А що ще порядній людині треба для щастя? Всі наші проблеми, власне, від того, що своїх привидів ми дозволяємо випустити лише раз на рік.

Тому що нема нічого більш небезпечного, ніж копирсатися у власних страхах.
Але гратися з ними нам ніхто не заборонить!



Friday 21 January 2011

Sunday Siesta, або Сто Хвилин Самотності. Крок № 9. Шукаємо незатерті ракурси



Що-таки є дивним в європейських містах- це їх обмеженість у послугах. Нема анархії- нема ні відкритих шопів опівночі, ні цілодобових пабів. Порядні бюргери воліють відпочивати у вихідні, а для урбаностратів, тобто тих, хто за рахунок міського руху живе- неділя- це майже маленька С.

Дозволити собі навіть коротенький літургійний сон я не взмозі, бо це затягнеться на довгу зимову сплячку у теплому барлозі з медовою лапою за щокою. Тому, панічно боючись останнього дня тижня, я шукаю недільні шляхи виживання на випадок відсутності співшукачів. А останнє трапляється досить часто в місті людей-мурах, що спішать скоріше після тяжкого дня впхнути тільце в теплий осередок.

Одної січневої неділі, заборгувавши свому блогові кучу насичених постів про минулі події і свята (не без докорів сумління з цього приводу), я відправилася на прогулянку-блукання містом. Всі друзі-знайомі дрихли після суботнього фану, або працювали (і таке буває), і почуття самотності якось яскраво вималювалось на тлі сталевих дядьок-хмарочосів. Але разом з ним прийшли і до того невідомі переваги цього становища:

Чи часто доводиться міським побути на самоті? ( Я зараз не говорю про якусь відчужену жалюгідну 100 річневу самотність, а про справжню- раптово-неочікувану і вивільняючи-солодку! Самотність таку, якій позаздрить сама закохана пара і сама весела компанія).

Вся проблема в тому, що геть ніколи. Ми здебільшого не любимо бути самі,а якщо самі і буваємо- не вміємо це цінувати. Як я вже писала раніше - цей час можна витратити на вдячнішу із всіх справ- побачення з містом, побачення з самим собою.

Перше,що я роблю- просто включаю уважність, іншими словами- не втикаю. Іноді варто прислухатися до міських стін-пліткарів, що можуть відзеркалити багато брудних секретів, як от сліди вуличної творчості, що не рогзгледіти в ранковому поспіху.

Далі, якщо постійно дерти голову догори, бачиш місто геть з іншого виміру- з реалістичнішого. Я б сказала, дивится догори- це як фільм у 3-D, принаймні, ефект схожий. Помічаєш більше деталей, неочікуваних кутів і архітектурних іграшок. Місто в вертикальному ракурсі- місто справжнє, живе, бо ближче до хмар починає дихати. Тут, нажаль, я наробила недостатню кількість фоток. Але виправдаю себе сутінковим зображенням Дому. Якщо уважніше вдивлятися в деталі, то іноді природа набагато експресивніша і вибаглівіша за готичніший із соборів:

До речі, про собори. Гуляючи, натрапила на небачену раніше церкву. Але привернула мою увагу не вже зазначена вище затерта готичність, а певна ізольованість того місця від центру (незважаючи на вкрай центральне розміщення), і затишне кладовище поряд. Надгробків геть мало, але всі дуже старі і небайдуже-романтичні поряд із міськими гігантами. Захотілось неодмінно зробити фотосесію, незважаючи на забобони не фоткатись на тлі могил. Церква з парком неодмінно займатимуть перші місця в моєму рейтингові ідеальних місць для усамітнення.

Котраст- склепи і розмальований будинок. В цьому плані, звичайно, важко конкурувати з Брюселем, де по всьому місту комікси на стінах, але все одно- приємно знаходити у Франкфурті дещо на кшталт.

Після медитацій у трохи похмурій місцині, відправляюся кружляти провулками. Нарешті натрапляю на представників субкультури, хоч і сумнівних (рочків, мабуть, по 14), але хоч якихось. Не бачила давно тут нічого, повязаного з креативню молоддю, чи-то якимись хоча б панками. Все банки й клерки, хай їм вічно стояти.

Мій вічний пункт призначення одинака- набережна. Сьогодні 14 січня, температура десь 10 градусів плюс (такий-собі березневий вечір), і Майн вийшов з берегів. Біля нього товкуться японці з фотоапаратами і айфонами, а він якось байдуже собі мружиться у помаранчевих промінях.

Видно лавочку, на якій ми з Машкою гатили масандрівський портвейн, тепер треба чекати весни, щоб отак посидіти на набережній. Відправляюсь далі, знаходжу милий магазинчик антикваріату, вид крізь вікна якого претендує на інше місто:

Далі-любуюся Ромером на тлі місяця і дихаю західневим сонцем, яке пахкотить суміщщю пожовклого листя, цитрусових, і трохи суму.

Провулочок біля Дому- мій другий хот-спот усамітнення, який нетиповою для січня зеленню, лавровим кущем і запахами нагадує чомусь Алупку. Можна влаштуватися на бетонній лавочці і рогзлядати кам"яну фігуру фонтанного янгола. Тривожити нема кому,навіть патахам.

Сонце зайшло і місце грає геть новими фантомами-фарбами. На сцену виходить тяжка артилерія- гра вогню й світла, що осліплює. Переливається новий франкфуртський молл- Цайль, до якого я,як світловий маніяк, особливо прихильна, а деякі хмарочоси відблискують індивідуальними візеркунками.

Знайшла чудове місце для насолоди самотністю- саме навпроти хмарочоса, маленький провулок з низькою бетонною стіною,на яку зручно присітсти. Ідилію не порушують навіть поодинокі прохожі, що коли-небудь та й промайнуть вздовж напів-темної вулички, яка контрастує з жовто-синім небом,сповненим міццю ліхтарів,на тлі яких місяць- жалюгідна цятка.

Отже, вечір. Звичайно, яке побачення без споживної вечері?..Знаходжу за Домом затишну кнайпе, увагу, зокрема, привертає стінний малюнок на середньовічну тематику.

Тут і закінчу свої сьогоднішні блукання з бокалом червоного, шматком гарячого печінково-сирного пирога і якимись суперечливими роздумами...

Згадала свій принцип дерти голову вгору. То є так. Але і вниз дивитися, особливо у Франкфурті, не завадить. Поки ми йдемо, іноді біжимо своїми сумнівними стежками, по ту сторону вікна,чи екрану мобільного, щось безперечно відбувається.

Не факт, що важливе, але чомусь ця думка надихає, годує уяву.
Місто- осередок людьских доль, історій і міфів. І зазирнувши в чийсь міф , іноді краєм ока, можна отримати якийсь досвід, а то і пережити справжнісінький екзистенційний шок.

Бо насправді у місті самотнім бути неможливо. Можна іноді просто побути самому, але самотнім- ніколи. Бо всі ми
одна
велика
ІСТОРІЯ.

Saturday 20 November 2010

Wir sind die Nacht.Нічна варта. Крок № 8. Відкриваємо темні кути

За окнами солнце, за окнами свет - это день
Ну а я всегда любил ночь
И это моё дело любить ночь
И это моё право уйти в тень

Я люблю ночь за то, что в ней меньше машин
Я люблю дым и пепел своих папирос
Я люблю кухни за то, что они хранят тайны
Я люблю свой дом, но вряд ли это всерьёз

Это ночь, её электрический свет бьёт мне в глаза
Это ночь, её электрический дождь льёт мне в окно
Это ночь, её электрический голос манит меня к себе
Я не знаю, как мне прожить следующий день

Я один, но это не значит, что я одинок
Мой магнитофон хрипит о радостях дня
Я знаю, что завтра меня ждёт несколько встреч
И кофе в известном кафе согреет меня

В.Цой

Чи це правда, що темрява породжує привидів?
У сутінках франкфуртських вулиць нам це здається цілком ймовірним. Місто вкрила типова вечірня тиша, яку іноді гвалтує шелестіння моторів "порше", або якісь самотньо-приречені злети літаків, імітовані трамвайчиками штрассенбану.

"Це все через цей грьобаний закон про закриття магазинів о восьмій",- звертаюсь я до того, хто крокує поряд. Мій супутник знизує плечима і, втягуючи холодне осіннє повітря, дивиться вгору. Там- помаранчево-рожеве від смогу і зірково-незаймане небо, яке по-батьківскі владно вінчає головний міський привид- телевізійна вежа.


Струнка й висока (остаточно підтверджуючи чоловічу стать Франкфурту), Вежа спостерігає за містом неоновим Всебачущим Оком, від якого не сховатися навіть вправнішим з хоббітів. У майбутньому Вежа неодмінно буде самим яскравим Символом в моїх снах про Франкфурт. Оманливо дарує вона почуття безпечності й спокою, хоча в чому полягає омана? Від Вежі, здається, небезпеки не передбачається, скоріше навпаки- на тлі міських вогнів вона виступає Вежою зі Слонової Кості- недосяжною святиньою, оплотом Митців доби Романтизму.

Ми-нічні романтики у пошуках своєї Блакитної Квітки. Для мене це- маленький блокнотик, що неодмінно тримаю як хрестик при собі. Вірніше те, що там має колись з"явитися. Той, хто сьогодні прямує зі мною, стверджує, що для нього Квітка- це місячне сяйво. "Таке не купиш за бабки,- киває він в бік прихованого під шаром смогу місяця,- але воно вічне і холодне. Колись я буду в місті, де місячне сяйво можна буде торкати долонями". Для кожного Квітка, звичайно, своя, але сумнівів немає, що шукати треба її зараз. Себто вночі. І ще мені чомусь здається, що нас обох очікує некоротка дорога на шляху до Квітки. Міста, міста, міста.
Франкфурт вночі дарує нам спокій і рівновагу. Гуляти всю ніч дуже просто, бо місто інвестує в тебе сили своєю зеленістю.
Ми оминамємо Стару Оперу в загрожуючих червоних вогнях і прямуємо до набережної через Дом. Мій супутник щось курить щось з вишневим ароматом, яким я потайки насолоджуюсь.
Ви маєте бути говими до цього уповільненого темпу Ночі. Я зараз не про клуби, бо це окрема історія. Але в іншому, в цьому місті Ніч- це Ватра у каміні. Саме так, нею можна добряче прогрітися, забути про проблеми, випити чогось гарячого і побазікати з друзями. Затишок і спокій. Навіть всі хмарочоси якісь мовчазні. Більшість людей вирубаєтсься вже в таксі по дорозі додому через завтрашній напружений робочий день.
Ми ж сидимо на березі Майну в сонливо-замріяному стані.
"Ти була права на рахунок повального закриття всього о восьмій,- нагадує про себе мій супутник, протягуючи мені горнятко з глінтвейном,- це жесть"
-Тут і цілодобових кафешок не знайдеш, -кажу я після деякої паузи,- Декілька нічних кіосків на все місто, клуби...Два супермаркети до 12 ночі... цього недостатьо! Я хочу нічних ринків, руху, навіть, якщо вже відверто- небезбеки! Добре, що хоч вогні не вирубають вночі. Все та-а-ак повільно.

-Перестань, ти не прискорювала темп.
- Про що це ти?
-Хай-но до тебе приїде Хтось Близький...- каже він, втупивши погляд в коливання крихітних хвиль Майну,- ти маєш розвіяти цю статику. Ти ж маєш розуміти, що вся динаміка в нас- носіях урбану.
- Але...- хочу щось заперечити Тому, замість того тримаю в роті присипаючий глінтвейн і мовчу. Відтак неочікувано випростовуюсь, і біжу до Хауптвахе (підбори луною стучать по бруківці, іноді зрадливо застряють в ній), різко зупиняюсь і дивлюсь на Майн, туди, де ми пару секунд до того сиділи і не бачу нікого. Все, як я і думала...

"В нас часу- тупо двадцять хвилин, ворушись!, -кричу до Машки, яка сьогодні зранку з Праги приїхала у Франкфурт до мене, - о сьомій в них закриття!"
Крізь парк біжимо до Майн Тауеру крізь купи хрумкого листя,оточені нетипово теплим повітрям листопаду. Спочатку пробиваємося не в той хмарочос, по вказівкам охоронця біжим через дорогу до того, що шукали. Нагору нас зі швидкістю світла несе срібний надійний ліфт. Закладені вуха.
Влітаємо на майданчик (касир на суржику німецької з російською пояснюв, що в нас до закриття 15 хвилин)...і завмираємо.

Перед нами Франкфурт вночі. Франкфурт справжній. Як на долоні, з кольоровим вивісками і підсвіченими вулицями, з веселими ліхтарями і загадковим, ледь проглядним Майном. Крізь фіранку з власних волос, які розбурхує у всі сторони вітер, бачимо красу як у скріншотах. Намагаємось фоткати і сміємось, що секрет несамовитого начосу Леді Гаги розкрит- всього три хвилини на цій площадці і ми перетворюємося на трохи шизанутих двійників ексцентричної поп-діви.

Чула, тут часто проводять весілля. Цікаво, ддя того наречена вдягає скафандр?!... Я милуюся своїм улюбленим, жовто-чорним хмарочосом "Комерцбанку" і посилаю повітряний поцілунок Вежі. Вона рожево підмигує.
Далі квапимося щось попоїсти, натикаємося га паб у провулку, в якому чую знайому з дитинства милу попсову мелодію. Нас вабить весела вітрина з зображенням не одного десятка оголених чоловічих торсів. Доходить, що це гей-паб)).
Ніч закінчується дьонером (така -собі споживна турецька шаурма),який в місті можна перехопити у до третьої ночі . В одному з таких закладів, зокрема, колись рятувались від холодної ночі з накуреною подругою в Амстердамі).

В одному з провулків бачимо якогось стрьомного служника церкви зі срібною бородою в чорній мантії, який швидко оминає нас в темряві. На мій голосний коментар "Дамблдор!" гасне один з ліхтарів.
Саме веселе нічне місце- це, безперечно, вокзал. Старовинна споруда з п"ятьма скляними арками, на вході якої жевріє якась зелена кам"яна химера. Я проводжаю подругу додому, саджу її в двоповерховий жовтий бус, який відвозить її від мене у східному напрямку. Перед тим ми гатимо недороге міні-шампанське (казала вже про практичність цих людей!) з халявними "Рафаелло". Як завжди, вишукано-панково, себто на лавочці.Наступного дня сидимо з друзями в одній з франкфуртських Веж-залишків старих кордонів міста- Ешенхаймер Тор. Прямо в ній -паб. Навколо клопочуть первдягнені до Геловіну німецькі фроляйн.
Відтак зустрічаю під дощем свого іспаномовного друга, з яким ми- рамантікі з бальшой дарогі, п"єм в наглу за столиками вуличного фестивалю. В доповнення до мого латинського фройнда вуличні музики грають реггатон, а я вчу парубка пити нормальний український масандрівський портвейн, привезений Машкою.
Інші вечори проходять в Саксенхаузені, відомому своїми пабами....
...Чи то в місці під назвою ''Beyond" з більш гламурною публікою, де перехоплюємо порцію "Б-52" і краєм ока дивимось на черговий бій Клічко-брудерів......Чи то в лаундж-барі "22" на 22-ому поверсі хмарочоса з живою музикою, прекрасним видом на нічне місто і цінами, що відповідають висоті 22-го поверху і його стасусу одного з кращих ста барів Європи....

Той був правий. Темп міста- в нас самих. Великі міста іноді мають приховану і складну природу, яку вправні користувачі відкривають без штопору.
...Всім вийти із сутінок!...
...Місто мерехтить ранковою тривожністю, урбан ковтають переможні сонячні промені.
Всі прокидаються без півнів,
а ми лише йдемо спати.