Отже, говоримо про урбанофілію, або наші стосунки з містами. (Якщо знаєте телефон якогось розумного урубано-психолога, підкажіть, все-таки, стосунки – річ складна).
Майже весь вересень митці намагались зізнатися в коханні Франкфуртові на фестивалі «Playing the City2» (Граючи з містом2). Нічого подібного до «Ilove Kiev». Цей фест проходив під лозунгом «Несподівано ти всередині» (Plötzlich bist du mittendrin).
Задумка зрозуміла- ціла купа акцій, спрямованих на інтеграцію жителів міста в мистецький процес. Деякі ідеї були-таки цікавими. Наприклад, одна тітонька-кюнстлерін просила в прохожих якусь річ для експозиції (жаль, що не з ножицями ганялась у спробі відрізати клаптик- ото б був фан!) З речей вона потім зафігачила таку символічну павутину- соц.мережу, символізуючи всіх нас в безмежному просторі інтернету і часі фейсбука.
Інший вуйко фоткав місто на телефон і висилав випадковим людям ті фотки по блю-тусу, попередньо все стерши зі свого телефону і запрошуючи того,хто файл отримав на пікнік.
Потім така акція була «I’m singing in the train»- в час-пік, коли всі або їхали, або повертались з роботи, група музикантів, замаскувавшись під сіру масу в метро починали наспівувати ненав’язливу мелодію прямо в вагоні. Відтак мелодію підхватували музиканти в інший частині вагона і все розросталось в міську гомінливу симфонію (все виглядає як сюрприз-імпровізація, і звичайний народ, понятно, включається). По-моєму,непогана ідея для розрядки після офісної роботи. Я теж колись пропонувала нашим дівками в гуртожитку затянути якусь душевну пісню, але вони не велись, на відміну від хлопаків, які ще на підході до душу співали надривними сопрано «Ніч така місячна».
Були такі акції, як «Гроші на мистецтво», де кюнстлерін пропонувала надати їй 10-єрову купюру, з якої вона щось-там собі ліпила. Самольотік, наприклад. І віддавала назад людям, яких через 12 місяців спитають, що стало з грошима. Хтось проїв, хтось в кіно сходив, а хто і залишив собі папірець. Карочє, спонукають замислитись над цінністю мистецтва заради мистецтва.
Але моя улюблена акція «Особистий шмат місяця», де можна було взяти напрокат ліхтарики- шматочки місяця, зафіксувавши їх подальшу географію. Так місяць «блукав» по всьому місту. 
http://www.youtube.com/watch?v=czx855giE78&feature=player_embedded
(перевірте ще відео)
Одним словом, як будете у Франкфурті, неодмінно завітайте в галерею „Schirn“, яка цей фест організувала. Знаходиться вона прямісінько біля Дома. Коли виїжджаєш з метро, тебе супроводжують смішні надписи типу «Підніматися по ескалатору-не мистецтво», «Спускатися по сходах-не мистецтво», «Фоткати Дом-не мистецтво», «Сходити в галерею-ще не мистецтво», але таким чином пропонується завітати в „Schirn“, щоб дізнатися, що ж воно-таке є то таємниче мистецтво. 
А ще забула розповісти про проект «Якби архітекторам дозволили мріяти».
Виставили 10 проектів франкфуртських архітекторів, яким дозволили придумати проекти без фінансових чи моральних обмежень. Люди, що приходили на виставку, віддавали за проекти свої голоси. Із того, що було цікавого- побудування на пляжах Франкфурта двійника Майорки і пертворення міста на мегаполіс-курорт; інший проект – використання підземного простору не тільки для метро, але і для багатошарової розбудови міста. Пропонували також навпаки «вирощувати» місто прямо на дахах хмарочосів, або принаймні втулить в центрі аеропорт. Ну, і, звичайно- озеленення міста, проекти всіляких парків і тд.
Такі-собі ідеї.
Я віддала свій голос за проект, на мій погляд, більш реальний, але цілком в урбаністичному стилі: велика срібна споруда в центрі міста з басейнами, гральними майданчиками, і величезними екранами- такий собі міст-памятник минулому і майбутньому. Символізував би і плин часу, і розбудову, і модерн. До того ж, просто прикольно виглядає. Однак, екологічно-свідомі німці за цей проект віддали дуже мало голосів…
Отже, я за модерн, за інновації, багатофункціональність))). Люблю старі місця, але що вже поробиш, як Франкфурт- не такий, навіщо його ґвалтувати тою зеленню?
Повертаючись до теми стосунків із містом,не можу не пригадати заізжений, але від того не менш привабливий образ Кері Бредшоу, який повторював, що її найулюбленіший чоловік- то Нью-Йорк, який ніколи не зраджував їй і залишався таким самим загадковим в непередбачуваним.
Часто розмірковую, чи я б жила в селі, або, скажімо, десь на морі…Особливо коли стояла в пробках на Московській площі. Саме в ті моменти місто ненавидиш, злишся на нього, відштовхуєш. Мрієш про якусь затишну хатинку на березі Чорного, або (бо мрії-таки) якогось Океану з сонячними ваннами і збалансованим харчуванням:
-сніданок: купання в морі, купа солі
-бранч: прогулянка містом, рибна ловля
- обід: кава, шоколадка, книжка
-вечеря: вино і секс
В такі моменти залишаєш кар’єрні амбіції і прислуховуєшся до Поклику Природи. Але, як каже мій дідусь: «Мені потрібна інфрастуктура», саме так- з усіма її магазинами, аптеками, жовтими таксі, кінотеатрами, кав’ярнями, кривими вуличками і відразливими «нєгрітянськими кварталами».
В цьому собі зізнаюсь постійно, я- дитина урбану, що, якщо чесно, не знайшла те вимріяне Ельдорадо, місто мрій, де зможу заспокоїтись та влитись в його рутинний плин як щаслива автівка вповзає в несподівано знайдене в час-пік місце для паркування. Але пошуки не заважають мені любити весь цей вінєгрєт з середньовічної бруківки, очей-дзеркал хмарочосів і строкатих брудних стін, розмальованих граффіті.
photo: olympicbear (мої), http://www.playingthecity.de/
