Спимо, закохуємось і трішки помираємо.Крок №4.Ерос і Танатос

В Роберта Шнайдера є роман під назвою "Schlafesbruder", себто "Брат сну", який в нас переклали як "Сестра сну", адже малась на увазі Смерть, яка в німецькій мові чоловічого роду.
Тут німці точно помилялись, Смерть- це точно жінка. Стерва.
Так от, у Шнайдера там чувак-невизнаний геній, до того ж нещасний у коханні відмовляється від сну і помирає від виснаження. Сон і Смерть, виявляється, споріднені.
Сьогодні мова буди йти не тільки про ці маленькі, але вельми важливі С, але ще і про їх сестру Либідь, ака Кохання.
З приходом осені тягне на мортальні теревеньки- може це вплив наближаючогося Хеллоуіна (який, я не сумніваюсь, той, хто розподіляє свята (десь там) зовсім не випадково призначив саме на осінь)може, просто все тіло відчуває паралельно з природою якесь мікро-омертвління, а може, то візуальний шок- спочатку йде вибух барв, а потім випадкове і небажане падіння всієї краси під твої ноги. Ходіння по листві, таким чином- зневага до мистецтва, причому до первинного. А первинне мистецтво-то і є життя. Такий-собі нерадісний ланцюг: осінь-листя-краса-смерть-топтання. Одним словом, наступного разу минаючи парк повний павшого листя двічі подумайте перш ніж гратися з трупіками листочків.
Восени урбан рятує. Хоча дощ і туман вкривають бруківку тонким слизом холоду, залишається запах міста: запах машин, що слугують притулком від води; запах пекарень і пабів, що пропонують духмяну, але нетривку дружбу (рятівників краще за гарячу булку чи глінтвейн годі й шукати). До того ж, ввечорі місто оповите вогким куполом смогу, який не тільки віддзеркалює всю міську ілюмінацію, не дозволяючи їй розсіюватись задарма, але і слухує захисною ширмою від прибулців, що цупкими блискучими очіма підглядають за нами крізь дірки у хмарах.
Осінь-пора Еросу і Танатосу, хай їм обом живеться добре. Тобто- пора єднання кохання зі смертю. Саме восени потяги до обох нероздільні. Тут вже пригадується пора весіль- тріумф кохання і смерть незалжного життя. Це притаманно кожному-бажати кохання. Але воно, як не крути, із Сестрою Сну має багато спільного.
Була на днях в музеї Сучасного Мистецтва, такому-собі франкфуртському пінчук-арт-центру на ймення MMK.
Наразі там йде виставка "Не в моді" (Not in Fashion), або культура і фешн 90-х.
Я абсолютна впевнена, що 90-і- суто танатичний час. По-перше, кінець століття, по-друге, не зважаючи на очікування від майбутнього- переживання через крах надій імперій, і пірамід МММ. Якщо раніше бруд був вважався в мистецтві екзотикою, а високому мистецтву все одно протиставлялось низьке, то це були часи якогось ре-брендінгу і виходу на сцену звичайної людини. Треш вже не підноситься як особлива форма мистецтва, а замінює мистецтво цілком. Тобто анті-мистецтіо набуває статусу самого мистецтва. Відразливе естетизується...а може, навіть і навпаки. Відразливе є просто відразливим, а пофігізм 90-х (якийй насправді є відлунням всіляких економічних поневірянь і фрустрацій)- не що інше, як засіб сприйняття.
90-ті -час урбану і його жителів. Тут,однак, не місце моді і бажжаню її наслідувати. Плюс- це час технологій- прінтів, фото, колажів, що остаточно заміняють безпосередньо, скажімо, живопис. Може, саме тому на виставці були здебільшого представлені фото-роботи відомих кореспондентів,що виявлали геть іншу, негламурну сторону моди. Кейт Мосс і Євангеліста без макіяжу в якихось сумнівних одежах, інсталляції з фото і щоденників простих людей (ембріон блогосфери), а також проекції зруйнованих міст і фото-сторі про молодь без цензури (наркотики,зброя і порно додаються).

А...ще нема героїв. Хто був героями 90-х?...Ті, хто заглядав крізь хмари- вищезазначені прибульці- Чужий, Тєрмінатор і разом з ними Альф.
А Бьорк ніколи не відрізнялась стандартністю чи гламуром. Так шо вона у будь-якому разі в тему, будь-де.
А ця фотка мені просто сподобалась.
Ця інсталляція з екранів,на яких чергуються фото з пляжу і однієї міської вулиці, що символізують протиставлення цих двух станів людини- роботи і відпочинку. Автор підкреслює мультинаціональність вулиць, де дехто на декілька секунд вибивається з анонімності натовпу щоб зникнути в наступні пару секунд. В цьому випадку анонімність розглядається як форма свободи. (Beat Streuli, 1998, Bondi Beach/Paramatta Road)


Одна з моїх улюблених інсталляцій- про дитячу сексуальність. Ніякого бруду, просто діти і підлітки. Але еротичне забарвлення фото-таки несуть. Трактуйте як хочете. Думаю, без Танатосу тут теж не обійшлось.
Мені, до речі, здається, що діти дуже як ніхто репрезентують смерть. Не знаю чому. Можливо, через те, що за природою вони дуже суперечливі, в них відбувається певна боротьба "антонімів": добра і зла, сліз і сміху, смерті з життям. Ці стани в дітей майже граничні, вони легко переходять з одного в інший, а через свою відкритість і незнання якихось речей образи дітей набувають гіперболізованого звучання, як в коханні, так і в смертельних темах. Саме тому боюся японські фільми жахів з дітьми, мене не лякає ніщо більше, ніж ця маячня.
Стосовно японців, ті вже спеціалісти в еросо-танатичному. Це сам збочені люди планети, повірте мені. Це каже вам людина,яка знаходиться начебто на землі "гарячих" фільмів і усіма визнаній батьківщині порно. У порівнянні з японською фантазією сама жорстка німецька порнуха нервово курить біля кнайпе. Ви бачили їх комікси? Ви бачили їх еротичне аніме? Так хоча б мультіки...Труба, малята. Не буду вдаватися в деталі, покємони всім відомі.
Не дивно, що в ММК мою жагу до хорошого матеріалу притяг саме Нобіоші Аракі- відомий урбаніст, чиї фото друкуються мільйонними тиражами. В серії цих фото Аракі замислюється над роллю жінки, якій зазвичай надають в східній традиції пасивну роль. Тут начебто він дав свободу вибору. Окрім одного експонату, де чорнява бабуся смачно встромляла ніж в фалоіммітатор як такої свободи вибору я не побачила. Подивіться, може, ви мені щось поясните.

Але, зараз читаю брошурку, і мовчки триумфую, бо критик каже, що "Аракі створює тісне злияння Еросу і Танатосу...Для нього фотографія- вбивство, вбивство моменту". Отже, я не випадково обрала саме цього митця для посту про ЕіТ. Художник каже, що грає зі смертю, бо грає з табу, а для сучасного світу немає страшнішого табу за Смерть.

А ще митець заявляє, що ніколи не намагався зв"язати жінок-принаймні тілесно, йому насправді кортіло прив"язати лише серце...а всі ці шнури і мотузки-немов процес його стосунків з жінками, сейсмограф...Гм...з японцями вам не потрібен ніякий Джойс- все життя можна трактувати і так ні чорта і не зрозуміти, що ті темноокі мали на увазі.



Щось якийсь сумно-сумбурний вийшов пост, і для того, щоб не йти в люльку з депресивними думками- трішки про Ерос, тобто кохання. Кохання- саме прекрасне що дарує місто. Не зважаючи на відсутність природьнього лона як колиски для почуттів, тут існують інші стимулятори- темнота кінозалів, приватність лавочки в парку, фонтани, мости, де викарбовують імена і під"їзди, де шифрують чергові коди "Д+М=Л". Архітектура вміє пестити кохання, вона краще тримає спогади, ніж мертве листя.
Я з вами, між іншим, намагалась поговорити про чисте і високе кохання. Але воно ж-таки різне буває, те складне почуття. Сумнівюсь ,що ця вивіска закликає до предмету сьогоднішньої розмови...Але то щє квіточки- звичайнісінький бордель. Як казав мій викладач зарубіжки, помішаний на Е і Т вуйко- "...Ви ще не знаєте, що таке Великі Діонісії...паморочні від вина агресивні гетери прямують міськими вулицями з галасом і великим макетом фаллосу...І якщо їм на шляху попадеться маленька тваринка (*далі робить паузу і масно гигикає*)...то я вже мовчу про чоловіків".
Одним словом, малята, що не кажіть, але порівняно з греками у нас з Танатосом в Еросом лади.