Що-таки є дивним в європейських містах- це їх обмеженість у послугах. Нема анархії- нема ні відкритих шопів опівночі, ні цілодобових пабів. Порядні бюргери воліють відпочивати у вихідні, а для урбаностратів, тобто тих, хто за рахунок міського руху живе- неділя- це майже маленька С. Дозволити собі навіть коротенький літургійний сон я не взмозі, бо це затягнеться на довгу зимову сплячку у теплому барлозі з медовою лапою за щокою. Тому, панічно боючись останнього дня тижня, я шукаю недільні шляхи виживання на випадок відсутності співшукачів. А останнє трапляється досить часто в місті людей-мурах, що спішать скоріше після тяжкого дня впхнути тільце в теплий осередок.
Одної січневої неділі, заборгувавши свому блогові кучу насичених постів про минулі події і свята (не без докорів сумління з цього приводу), я відправилася на прогулянку-блукання містом. Всі друзі-знайомі дрихли після суботнього фану, або працювали (і таке буває), і почуття самотності якось яскраво вималювалось на тлі сталевих дядьок-хмарочосів. Але разом з ним прийшли і до того невідомі переваги цього становища:
Чи часто доводиться міським побути на самоті? ( Я зараз не говорю про якусь відчужену жалюгідну 100 річневу самотність, а про справжню- раптово-неочікувану і вивільняючи-солодку! Самотність таку, якій позаздрить сама закохана пара і сама весела компанія).
Вся проблема в тому, що геть ніколи. Ми здебільшого не любимо бути самі,а якщо самі і буваємо- не вміємо це цінувати. Як я вже писала раніше - цей час можна витратити на вдячнішу із всіх справ- побачення з містом, побачення з самим собою.
Перше,що я роблю- просто включаю уважність, іншими словами- не втикаю. Іноді варто прислухатися до міських стін-пліткарів, що можуть відзеркалити багато брудних секретів, як от сліди вуличної творчості, що не рогзгледіти в ранковому поспіху.
Далі, якщо постійно дерти голову догори, бачиш місто геть з іншого виміру- з реалістичнішого. Я б сказала, дивится догори- це як фільм у 3-D, принаймні, ефект схожий. Помічаєш більше деталей, неочікуваних кутів і архітектурних іграшок. Місто в вертикальному ракурсі- місто справжнє, живе, бо ближче до хмар починає дихати. Тут, нажаль, я наробила недостатню кількість фоток. Але виправдаю себе сутінковим зображенням Дому. Якщо уважніше вдивлятися в деталі, то іноді природа набагато експресивніша і вибаглівіша за готичніший із соборів:
До речі, про собори. Гуляючи, натрапила на небачену раніше церкву. Але привернула мою увагу не вже зазначена вище затерта готичність, а певна ізольованість того місця від центру (незважаючи на вкрай центральне розміщення), і затишне кладовище поряд. Надгробків геть мало, але всі дуже старі і небайдуже-романтичні поряд із міськими гігантами. Захотілось неодмінно зробити фотосесію, незважаючи на забобони не фоткатись на тлі могил. Церква з парком неодмінно займатимуть перші місця в моєму рейтингові ідеальних місць для усамітнення.
Котраст- склепи і розмальований будинок. В цьому плані, звичайно, важко конкурувати з Брюселем, де по всьому місту комікси на стінах, але все одно- приємно знаходити у Франкфурті дещо на кшталт.
Після медитацій у трохи похмурій місцині, відправляюся кружляти провулками. Нарешті натрапляю на представників субкультури, хоч і сумнівних (рочків, мабуть, по 14), але хоч якихось. Не бачила давно тут нічого, повязаного з креативню молоддю, чи-то якимись хоча б панками. Все банки й клерки, хай їм вічно стояти.
Мій вічний пункт призначення одинака- набережна. Сьогодні 14 січня, температура десь 10 градусів плюс (такий-собі березневий вечір), і Майн вийшов з берегів. Біля нього товкуться японці з фотоапаратами і айфонами, а він якось байдуже собі мружиться у помаранчевих промінях.
Видно лавочку, на якій ми з Машкою гатили масандрівський портвейн, тепер треба чекати весни, щоб отак посидіти на набережній. Відправляюсь далі, знаходжу милий магазинчик антикваріату, вид крізь вікна якого претендує на інше місто:
Далі-любуюся Ромером на тлі місяця і дихаю західневим сонцем, яке пахкотить суміщщю пожовклого листя, цитрусових, і трохи суму.
Провулочок біля Дому- мій другий хот-спот усамітнення, який нетиповою для січня зеленню, лавровим кущем і запахами нагадує чомусь Алупку. Можна влаштуватися на бетонній лавочці і рогзлядати кам"яну фігуру фонтанного янгола. Тривожити нема кому,навіть патахам.
Сонце зайшло і місце грає геть новими фантомами-фарбами. На сцену виходить тяжка артилерія- гра вогню й світла, що осліплює. Переливається новий франкфуртський молл- Цайль, до якого я,як світловий маніяк, особливо прихильна, а деякі хмарочоси відблискують індивідуальними візеркунками.
Знайшла чудове місце для насолоди самотністю- саме навпроти хмарочоса, маленький провулок з низькою бетонною стіною,на яку зручно присітсти. Ідилію не порушують навіть поодинокі прохожі, що коли-небудь та й промайнуть вздовж напів-темної вулички, яка контрастує з жовто-синім небом,сповненим міццю ліхтарів,на тлі яких місяць- жалюгідна цятка.
Отже, вечір. Звичайно, яке побачення без споживної вечері?..Знаходжу за Домом затишну кнайпе, увагу, зокрема, привертає стінний малюнок на середньовічну тематику.
Тут і закінчу свої сьогоднішні блукання з бокалом червоного, шматком гарячого печінково-сирного пирога і якимись суперечливими роздумами...
Не факт, що важливе, але чомусь ця думка надихає, годує уяву.
Місто- осередок людьских доль, історій і міфів. І зазирнувши в чийсь міф , іноді краєм ока, можна отримати якийсь досвід, а то і пережити справжнісінький екзистенційний шок.
Бо насправді у місті самотнім бути неможливо. Можна іноді просто побути самому, але самотнім- ніколи. Бо всі ми
одна
велика
ІСТОРІЯ.
